«Червона рута» зреклася своїх дітей. Після того як організатори найвідомішого в Україні пісенного фестивалю вручили співачкам Ірині Білик та Наталі Могилевській символічні антипремії імені Шарікова, можна вважати, що коло замкнулося. Завершився цілий цикл існування української поп-музики.

Для цілого покоління це чудова нагода трохи «поностальгувати» - згадати «як було усе» в ті часи коли «ніч як ніч, а день як день», коли можна було просто співати «ла-ла-ла» і всі дівчата були «з волоссям кольору лілій». Адже, «Біличка» та «Могила» - це дев’яності як вони є. З першими масштабними концертами на центральних площах міст, на які приходила вся молодь, незважаючи на «субкультурну» «масть». З «випивонами» на лавочках в сквері, бо ходити в кафе ще не було модно (точніше, грошей не вистачало). З урочистими купівлями нового диску (точніше касети) свого улюбленого виконавця – раз на місяць. Тоді дійсно існувала поп-музика як культурний феномен. І українська поп-музика теж. Ірина Білик – початок, А Наталя Могилевська – продовження.

Можна, однак і трохи порозмислити. Абстрагуватися від «ностальгійних» сентиментальностей і з чистої цікавості до пізнання світу спробувати зрозуміти – що таке Білик та Могилевська сьогодні, що вони роблять і що це означає. Відповідь на перше питання однозначне – обидвох співачок можна впевнено назвати найвпливовішими поп-дівами вітчизняного музпростору. Якщо ще згадати Ані Лорак, то це і буде сакральна «трійця» - три кити нашого шоубізнесу. Однак, за деякими ознаками Кароліна все-таки стоїть осторонь від Ірини та Наталі. По-перше, їй не давали антипремій, а по-друге, вона все ще «жива», активна та актуальна. А про її ненабагато старших колег вже намагаються говорити або добре, або нічого.

Зі свого боку, певна «муміфікованість» Білик та Могилевської надає їм статусу таких собі «божків» української поп-сцени. Вони самі по собі вже перетворилися у свій «символічний капітал» і для підтримання належного рівня слави робити якісь зайві рухи їм вже не потрібно. Але, мабуть, все-таки хочеться – хочеться ще рухатися, відчувати «живий» контакт зі слухачами. Особливо, Ірині Білик, якій, мабуть, вже до чортиків надоїли плоди слави, включно з дорогими засобами релаксації і молодими коханцями. Їй, «божевільній тітоньці», як вона сама себе нещодавно назвала, хочеться не заслуженої поваги, а щирого «підліткового» вшанування. Хоч, Білик, напевно, здає собі справу з того, що «двічі в одну річку не ввійдеш».

Але все це просто психологія. Слід, просто запам’ятати, що навіть шанованим «божкам» хочеться ще і ще відчувати момент актуального (!) «обожнення». Тепер, на всю цю справу можна поглянути з двох перспектив – суспільно-політичної та комерційно-економічної. Почнемо з першої, бо вона менш важлива, щоб б там не казали «червонорутівці». Точніше, в даному випадку, вона зовсім не важлива. Щирим патріотизмом в українській поп-музиці злегка попахувало лише в тому самому далекому 1989 році. І то, через непрофесіоналізм. Згодом, початківці взялися за серйозні справи і мовне, наприклад, питання почали розглядати лише в контексті цільової аудиторії, тобто в комерційно-економічній площині. От Україна – це двомовна держава. Тому, ті вітчизняні виконавці, які претендують на вуха усіх українців, як правило, випускають двомовні альбоми. А так як, потенційно російськомовних і «російськослухових» українців більше ніж принципових шанувальників тільки «солов’їної», то, відповідно, ті співаки, які хочуть завоювати просто велику аудиторію і не претендують на весь пиріг, вибирають більш космополітичну російську мову. Так спокійніше, та й в Москві може хтось зацікавиться. Показовим прикладом, в цьому сенсі є гурт «Бумбокс». Спочатку хлопці скромно орієнтувалися на своїх друзів та друзів друзів і співали українською. Ну, а коли їх вже почали запрошувати у «білокам’яну», то й репертуар дещо змінився. Одним словом, для шоу-бізнеса це нормально. Та сама Наталя Могилевська на початках своєї кар’єри в дев’яносто сьомому відразу почала співати виключно російською мовою. Був і україномовний хіт «Відправила меседж» - але його можна розглядати лише як показник поступового налагодження життя в Україні і, звідси, зростання деякого попиту на «своє». Певного розумного - і патріотичного, і комерційно успішного балансу змогла дотриматися лише Вєрка Сердючка. От їй антипремії не дадуть. Хіба як почне співати, виключно, українською. Приклад з іншого боку – Руслана, яка останнім часом почала активно розробляти азійський напрям. Нещодавно вона виступила на престижному фестивалі в Кореї, в Китаї незабаром в неї має вийти альбом Wild Energy. Якщо так піде далі, то співатиме Руслана виключно англійською. І це нормально.

Тут слід запам’ятати момент економічного детермінізму. Хоч би що не писалося у прес-релізах першого російськомовного альбому Ірини Білик 2004 року, про те, що уже давно співачка хотіла виразити російську частину своєї душі, усе це просто слова, в яких як співала Наталя Могилевська, «правди немає». Просто це вже старість. Адже, так склалося, що в «українськомовній» аудиторії найактивнішими є представники молодшого покоління. Тоді як старші «патріоти» в загальній масі поводять себе досить пасивно – що їм по-радіо співають, те вони й слухають. Українське – добре! Російське – теж нехай буде. Тому, якщо ти й далі хочеш співати, але вже не орієнтуєшся на молодих, то свої чергові «хіти» тобі краще виконувати таки російською. Стабільна, не надто вибаглива аудиторія гарантована - і в Москві, знову таки може нарешті помітять. А на молодих «божевільна тітонька» розраховувати вже не може… А Могилевська? - запитаєте ви. А Могилевська, як здається, завжди себе почувала старою. Вона «по молодості» різними ідеалами не страждала і антипремій за зраду їй вручати немає за що. Мабуть, просто «червонорутівцям» під гарячу руку потрапила. Разом з Табачником. Отже, коло замкнулося – українська поп-музика як культурний феномен відходить в минуле, а натомість ми вже маємо сформовану, більш-менш професійну вітчизняну поп-сцену. І вже не принципово, якою мовою співаєш – той самий «Тартак» – це чиста комерція – вже без суспільно-політичних домішок. Одним словом, запізнилася «Червона рута» зі своїми антипреміями. Раніше треба було щось робити – ще в дев’яностих, а не на початку десятих. Та й бог з тою «Рутою». Нового вже чогось хочеться – десяті все-таки.